#громадськемісце 14 годин сам у відкритому морі: легендарний «Конан» із ГУР МОУ – історія виживання. Ексклюзивне інтервʼю #севастополь #sevastopol #sebastopol

14 годин сам у відкритому морі: легендарний «Конан» із ГУР МОУ – історія виживання

«Якби таке робили військові НАТО, то обовʼязково із підтримкою крейсера, авіації… У нас цього всього немає взагалі. Робимо все тихо», – сказав про операцію в Чорному морі командир спецпідрозділу «Артан» Головного управління розвідки (ГУР) Міноборони України.

Тоді гурівці пройшли на човнах щонайменше 130 кілометрів, успішно висадилися на «Вишках Бойка» та повернули ці важливі інфраструктурні й військові об’єкти під контроль України, навіть попри наліт російських винищувачів, в один із яких розвідники ще й поцілили.

Проте під час бою один з українських спецпризначенців – «Конан» – випав за борт, а своїм колегам, побоюючись за їхні життя через безперервний потік куль з «російської СУшки», прокричав «відходити!»

Так «Конан» на 14 годин опинився сам на сам зі стихією.
Переохолодження, зневоднення, біль, втома – він безперервно плив, щоб вижити. Вірив – побратими за ним повернуться. І не помилився.

– Сторінки вашої біографії, звісно, нині під грифом таємно. Однак, щоб ви самі про себе розповіли? Як потрапили у воєнну розвідку?

– Я із Західної України. Працював у особистій охороні, в спецпідрозділі КОРД, трішки – за спеціальністю, у спортзалі викладав. Я фітнес-тренер.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я з перших днів пішов до лав Збройних сил України.

Прийшов добровольцем, бо офіцером запасу був на той момент – закінчив військову кафедру, маю звання молодшого лейтенанта.

З побратимами ми прослужили рік у ССО (Силах спеціальних операцій – ред.), у структурі «Рух опору». Працювали у тилу противника. Харківська область. Там у нас були свої завдання, поставлені вищим керівництвом. Також були на певних позиціях у Донецькій області.

Пішла пропозиція від нашого знайомого, який вже був на той час у складі спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ, чи не хочемо ми приєднатися до нього? З побратимами поспілкувалися, вирішили, зайдемо цілою групою туди.

«Конан», український спецпризначенець, який у складі спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ виконував бойові завдання у Чорному морі, під час інтерв'ю для Радіо Свобода, 2023 рік


«Конан», український спецпризначенець, який у складі спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ виконував бойові завдання у Чорному морі, під час інтерв’ю для Радіо Свобода, 2023 рік

– Я свого часу робив інтерв’ю з колишнім керівником Головного управління розвідки Міноборони України Валерієм Кондратюком, і починалося воно з азів – що є ГУР МОУ, яке робить свою роботу; є СЗР, тобто Служба зовнішньої розвідки зі своїми обов’язками, є СБУ – контррозвідка. А окрім спецслужб, також є ССО, де займаються іншими бойовими операціями.

Отже, давайте передусім з’ясуємо, у чому головне завдання спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ, куди ви потрапили?

– Це і штурмова робота, і розвідувальна робота. Яке завдання було поставлене, до того і готуєшся.

Взагалі успішна робота, якщо брати Головне управління розвідки,
це – без втрат.

Якщо ти зробив роботу і при цьому не зробив жодного пострілу, і не був розкритий противником, то це найкраща робота.

Коли ми потрапили в батальйон у ГУР МО, то ґвинтівки у нас були SIG Sauer, а з пістолетів у нас були «Глоки» . Також працювали із NLAW, «Стінгерами», АТ-4, РПГ наші. Вистачало усякого озброєння. І західного, і нашого.

– Які бої чи історії за час служби запам’яталися вам найбільше? Ще до унікальної, як кажуть у ГУР МОУ, операції української воєнної розвідки у Чорному морі?

– Були завдання на Зміїному, вишки Бойка, акваторії Чорного моря…

Робота на території противника.

Ставиться відповідна задача – чи це буде диверсія, чи це буде знищення ворога, чи це буде завдання зайняти населений пункт, закріпитися і тримати його стільки, скільки скажуть.

По-перше, треба було зайти на ту територію, що була вся замінована. Зрозуміло, що треба було дорогу прокладати. Наші хлопці, сапери, інженери дуже добре зробили цю роботу.

Вони проклали нам шлях, і ми усім підрозділом вийшли, зайняли позиції, зайшли в населений пункт – впродовж усього дня і до пізньої ночі були контакти з противником.

Вони (військові РФ – ред.) йшли і не бачили навіть, не мали розуміння, чи ми там є, чи нема, просто йшли собі у відкриту, через що були покарані нами.

«Вони йшли, і навіть не мали розуміння, що ми там є» – «Конан» зі спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ розповідає про свою роботу в тилу військ РФ під час інтерв'ю для Радіо Свобода , 2023 рік


«Вони йшли, і навіть не мали розуміння, що ми там є» – «Конан» зі спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ розповідає про свою роботу в тилу військ РФ під час інтерв’ю для Радіо Свобода , 2023 рік

А колись був у мене командир взводу з позивним «Хохол».

Він перебігав з кімнати в кімнату через обстріл будівлі [російським] танком. Під час удару похитнулася стіна, і йому впала на руки вишита ікона Ісуса Христа. Каже: «Дивлюся на ту ікону і думаю – ну, якщо хочеш йти зі мною, то пішли».

І він ту ікону запхнув собі під бронежилет. І коли через декілька днів він йшов на евакуацію побратима, то став на міну. Ударною хвилею його перекинуло назад. Каже, що зробив сальто. А коли отямився, дивиться – нога на місці.

Він ще жартував, що йому взуття подарувала теща, що це могло його врятувати. (Сміється – ред.)

Але я вірю, що це – вищі сили, і недаремно йому на руки впала ікона.

– Тобто історії, які найбільше вас зворушують – коли непояснюване трапляється?

– Так. Я не буду когось переконувати у тому, що є Бог. Кожен вірить у те, що хоче, але особисто для мене – це важливо.

Самопідйомні бурові установки на шельфі Чорного моря, так звані «вишки Бойка», Чорне море, 2013 рік


Самопідйомні бурові установки на шельфі Чорного моря, так звані «вишки Бойка», Чорне море, 2013 рік

– До головної теми розмови. Чому ви навчалися, перш ніж здійснювати операції у Чорному морі?

– До будь-якого завдання підготовка триває близько місяця. Ми тренувалися і вдень, і вночі.

Тому що коли ми мали працювати, це все мало вкладатися навіть не у години, а у хвилини нашої роботи.

Були надувні човни, «Вілларди», американські.

Каски, бронежилети, РПС (тактичний пояс для амуніції – ред.).

З одягу це були термокостюми, термовзуття. Те, що не давало б нам замерзнути в морі.

– Ви з російськими силами зіштовхнулися коли? Одразу як підпливли до «вишок Бойка» чи раніше?

– Ми з ними зіштовхнулися після того, як запливли за «вишки Бойка».

Наш зв’язок заглушив РЕБ, тобто ми його втратили.

Поки ми виходили на зв’язок – наш човен стояв у морі. І коли ми побачили вихід ракети, думали, що це якась сигнальна.

Але коли вона набрала висоту і почала спускатися прямо до нас, ми зрозуміли, що саме ми – ціль цієї ракети.

Зрозуміли після цього, що нас вже побачили, по нас відкрили вогонь, а отже, буде контакт із противником.

– Ви відсіч цим літакам дати намагалися, може пошкодили якийсь із винищувачів російських?

– Звісно. Ще на початку нашого виходу ми вже зіштовхнулися з літаком ворога. Він почав по нас відкривати вогонь, ми почали відходити. Один з операторів із ПЗРК «Стінгер» зробив влучний постріл, при цьому пошкодивши його.

Ми відстрілювалися також кулеметом «Браунінг», після чого літак відійшов. Це вже було темна пора доби.

Вони вночі не літали, і це дало нам змогу продовжити виконання нашої роботи.

– Як гадаєте, чому російські військові або ФСБ, або так звані «ГРУшники», тобто спецпризначенці, які працюють у генштабі збройних сил РФ, чому вони не вступили з вами в бій, у безпосередній контакт – не з літака, а віч-на-віч?

– Я думаю, вони просто не захотіли випливати на таку відстань, щоб з нами вступати в прямий контакт. Побоялися.

– А чим стратегічно важливі «Вишки Бойка»?

– Якщо розглядати у сенсі контролю силами за акваторією Чорного моря – це антени, які дозволяють нам слідкувати за ними (російськими військовими – ред.).

Все, що буде рухатися у наш бік: літаки, катери, ми можемо їх контролювати і бачити, як ми можемо з цим боротися і до чого готуватися. До яких атак. Чи це БПЛА, чи це літак.

– Отже, повертаюсь до операції із повернення під контроль України цих об’єктів, як так сталося, що ви опинилися за бортом?

– Літак ворога нас наздогнав.

Це було приблизно 130 кілометрів від берега. Це був наш відхід після роботи. Було близько 5:20 ранку.

Розпочався контакт. Ми почали відстрілюватися з кулемета «Браунінг» і звичайної стрілецької зброї.

Звісно, що це для літака було нічого, але браунінг не давав змоги йому підійти дуже близько до нас.

Я був в екіпіруванні повному: тобто бронежилет, каска, РПС.

Рятувальний жилет був збоку від мене. Постійно лежав поруч, я його бачив, але вважав, що це не потрібно, бо все одно знадобилося би його одягати зверху, одягати на екіпірування. Що завадило б мені діставати магазини для ґвинтівки.

Стало неспокійно на серці, що це – вода, всяке може бути. Тому я зняв екіпірування, яке було на мені, одягнув жилет, і далі ми плили.

Через хвилин 20 пішла команда «Повітря!» знову, ми побачили, що літак над нами: він по нас відкрив вогонь, ми по ньому.

Наш шкіпер дуже досвідчений, йому респект за це, що завдяки йому ми залишилися цілі і неушкоджені – почав маневрувати, швидко відходити.

Це врятувало життя мені та усьому екіпажу.

Однак під час одного з маневрів я випав за борт. Жилет від удару з водою спрацював, розкрився, надувся, і все, я опинився у воді.

Хлопці побачили, що я випав, почали маневрувати.

Але кулі від літака дуже близько біля мене падали… Коли зрозумів, що це буде загрожувати життю моїх побратимів, почав махати і кричати їм, щоб відходили. Вони зрозуміли.

Повний човен людей, і заради одного мене… Ця жертва була б не виправдана.

Усі ми знаємо, куди ми йшли, і яка була задача, яку ціну потрібно було б платити за її виконання.

Отже, тоді хлопці почали відходити. Зараз знаю, що вони на GPS-навігаторі відбили маяк, щоб потім знайти мене.

А тоді вони відійшли…

– У ваших співслужбовців ще й човен був пробитий, судячи з відкритих джерел інформації.

– Був пробитий, так, човен.

Тобто це був вимушений відхід від мене.

Була нецензурщина і паніка. Я такий: «C*ка!!!!!!!!!!!!!!!», і така, знаєте, вена на шиї з пальцем товщини ще. «ААААААААААА ААА»! Від напрягу (сміється, оригінальна вимова збережена – ред.).

Це було кілька хвилин. Паніка.

– Але було розуміння, що врятують, що повернуться?

– Ми своїх не кидаємо. Так говорив командир «Титан». Ми своїх не кидаємо. І я вірив у це. Я не знав, до останнього, що мене шукають. Чесно, не знав.

Я йому дуже вдячний («Титану», командиру спецпідрозділу «Артан» ГУР МОУ – ред.).

Дуже вдячний хлопцям, які вийшли на мій порятунок. Я завдячую їм життям. Я їм дуже вдячний. Хлопці… (Стукає себе долонею по серцю – ред.)

– 130 кілометрів від берега. Російські літаки кружляли над вами? Продовжували обстрілювати вас?

– Так.

– Які думки були у вас тоді?

– Пілот [російського] літака у свого командування запросив, щоби вони дозволили ударити по нас керованою ракетою. Ще раніше. По човні.

Вони йому відмовили. Напевно, не знали ще тоді, хто у тому судні… (цю інформацію українська військова розвідка дізналася вже після бою із силами ЗС РФ – ред.).

Тобто вже я почав молитися Богу, щоб тільки я їх (співслужбовців – ред.) врятував, щоб вони відпливли від мене і продовжили далі рух у точку виходу.

Отже, все, я залишився сам. Хоча повторюю, хлопці відбили маяк, де я є.

Минає близько години. Оскільки одна «Вишка Бойка» пошкоджена, язик полум’я дуже великий – його дуже добре було видно як вночі, так і вдень.

Думаю, так, це буде мій орієнтир.

Я випав десь за кілометрів 20, може трішки більше звідти, та я все ж міг бачити цей орієнтир навіть через хвилі.

Почав пливти у бік вишки.

Десь через годину вже у мій бік починає йти катер. Один і одразу за ним інший. Вони йшли у той квадрат, де був GPS-маяк.

Але, звісно ж, мене вже там не було, бо я почав пливти. І, звісно, що мотор, хвилі, шум – мене просто не побачили.

Я кричав дуже сильно. Не від паніки. Від того, щоб мене почули. І одразу зірвав голос. Від першого… човна.

Коли вже почав другий йти, може, з інтервалом 200-300 метрів від першого, я почав знову кричати – також не допомогло.

Тим часом вони знову прийняли бій з літаком. Дякувати Богу, без втрат.

Я чув десь впродовж пів години, що мене шукали.

Та постійна течія, яка була сильною у морі, мене відкидала назад, праворуч, ліворуч…

– Тобто неодноразово вас намагалися врятувати?

– Неодноразово вони там були на квадраті (де гурівці позначили маяком розташування «Конана» – ред.).

Певно, така була доля, що треба було пережити увесь цей день мореплавства…

– Вам тоді вдалося допливти до свого орієнтиру – «Вишки Бойка», яка палає?

– Так, мені вдалося навіть за неї запливти.

Довкола мене скрізь вода, а її не можна пити. І ця солона вода з мене витискала більше й більше енергії, зневоднювала мене.

Дуже багато напився солоної води, як би не намагався її не ковтати.

Біля цієї «вишки Бойка», яка горить, на відстані десь кілометрів 5-8, була інша вишка, яка була нашим привалом. Я знав, що там можуть бути хлопці. Але найперше – що там може бути вода.

Я намагався по-різному пливти: і на спині, і на грудях, але нічого не виходило. Все, що я міг зробити, це тільки руками ось такий рух (гріб руками перед собою – ред.).

14 годин безперервно я так робив.

І наголошую. Я не зупинявся ні на хвилину, тому що інакше мене просто збивала б течія з орієнтиру і віднесла би десь зовсім в інший бік.

Постійно боліла спина. Дуже сильно. Я не міг ногами тоді також пливти, тому що коли жилет на тобі, це незручно.

Якби я плив ногами і руками, мене би перевертало дуже…

– Обличчям у воду?

– Так, і я би більше пив солоної води, і це б заважало. Солона вода потрапляла в очі, очі – пекли.

Прямі промені сонця дуже сильно мене вимотали.

Я допливаю до цієї вишки, яка горить… Раз доплив – почалася сильна течія, мене відкинуло десь на метрів 400. Я знову допливаю, мене знов відкидає.

І так три чи чотири рази, і це дуже сильно мене вимотало. Я вже приблизно для себе розумів, де я.

Розумів, що ще декілька годин, і сонце сяде, і вже відчував, що жилет почав спускати.

Були і галюцинації…

На великій відстані вишка мені здавалася човном.

Думаю, «чого б тут був човен? Ну гаразд, ці питання потім поставлю. Пливу до нього!»

Пливу, думаю, якщо би не залізти на ту палубу, то хоч просто вхопитися рукою за нього, перевести подих і далі почати пливти. Ну і все. І коли я почав допливати, я зрозумів, що це не човен, це – вишка.

Часу у мене було дуже обмаль.

І коли вже не було сил боротися ні з втомою, ні з сном, я просто розвернувся на спину і заснув…

Спілкування з Богом на той час було найважливішим. Я цілий день молився, щось просив, за щось – вибачався.

Тоді закрив очі – і одразу заснув. І так мене течією й віднесло.

Проспав я не дуже довго, може, хвилин 10-15. Розплющую очі, дивлюся на небо. Так… Не втопився. Добре. Розвертаюся.

Дивлюся на орієнтир, тобто вишку – знову далеко. Починаю знову пливти.

– Ви 20 кілометрів пропливли проти течії у Чорному морі.

– Так. Я коли випав, це було десь 5:40, знайшли мене о 19:30, підняли на борт.

Мене дуже швидко розвертало. І тому постійно потрібно було боротися не тільки з водою, а й з самою течією.

Я думав про те, щоб вижити.

Смерть могла настати від перевтоми, від зневоднення, від тієї дурної кулі, яка могла потрапити в мене. Калібр там достатньо великий у літака…

Я від різних факторів міг померти. То був час подумати над тим, що я зробив за своє життя, 29 років. І прийти до того, що навіть нічого нормально і не встиг.

– А що хотіли б встигнути зробити у житті?

– Більше бути зі своєю сім’єю, виховати сина, показати гарний приклад…

Хорошим батьком бути, хорошим сином, чоловіком, другом.

Побратими для мене стали дуже близькі…

– Як вони вас урятували в Чорному морі?

– Вже почало сонце заходити, дивлюся на горизонт, і за кілометри три великий катер. Насправді, я подумав, що це ворог.

Думаю, гаразд, ще один ривочок. Сил вже було дуже мало. Думаю, давай ще один ривок, а далі вже й буде…

Заплив за вишку – бачу катер високий. Як потім з’ясувалося, це міжнародний рятувальний катер. Мій командир «Титан» викликав його на пошуки мої.

І коли він відійшов, буквально за декілька хвилин дивлюся, маленькі бризки води, все більше і більше підіймаються, і щось пливе до мене.

Думаю – ворог, російські військовослужбовці, напевно, вже помітили.

Я почав з усіх сил підійматися з води, тобто, махти руками, кричати. Вони помітили. І все ближче, ближче, ближче…

Думаю, гаразд, ну йдіть. Будемо якось розмовляти з вами… І дивлюся … На човні прапор України намальований фарбою. І все!

Я зрозумів, що це мої!

А коли ж вони підплили ближче, я дивлюся – це мої побратими. «Пророк», «Знахар», «Лютий», «Вен». Дуже радий був їх бачити. Я їм дуже вдячний за життя… Хлопці! (стукає себе по серцю – ред.).

Відразу хотів обійняти усіх подякувати. Але наш лікар, «Знахар», каже – потім.

Швидко з мене зняли жилет, костюм. Накинули термоковдру, перевірили температуру. Крапельниця…. Температура не сильно впала, 35,5 було. Сильне зневоднення було. І все.

Я підняв тільки голову, бо не міг повністю встати на ноги, і дивлюся, усі хлопці аплодують!

Я кажу – дякую, радий вас бачити…

А як мене знайшли? Знайшов байрактар по тепловізору. Десь близько 4-ї дня.

– Яку мораль, на вашу думку, з вашої історії мали б винести?

– Не здаватися! Як би не було важко.

Після дощу завжди буває сонце.

Не здавайтеся, йдіть до свої мети. Якщо вам зараз тяжко, то знайте, що ви пройдете цей етап.

– Зараз ви знову виконуєте бойові завдання?

– Так. Взагалі, знаєте, з цим сусідом нашим… (Росією – ред.)

Так вже долею склалося, що вони наші сусіди. Може бути якийсь знову етап тихий, тобто може заморозитися конфлікт, і потім з часом вони знову будуть нахабніти і йти (наступати на Україну – ред.).

Все, що нам залишається – ставати сильнішими, вмотивованішими, більше тренуватися у сенсі озброєння. Маємо бути готовими.

На Бога сподівайтесь, та самі праці не цурайтесь.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту:https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.

На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».

Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.

ДЖЕРЕЛО